Юрій ЛУЧЕЧКО (19.05.1999 – 09.04.2022)
Юра народився 19 травня 1999 року.
Він з дитинства був не такий як всі, завжди обожнював історію, вивчав інші культури, читав енциклопедії і книжки.
В житті багато думав над своєю місією, багато чим пробував займатись, дуже круто грав на гітарі та, навіть, сам складав різні мелодії.
Пробував себе у спорті, зокрема в пауерліфтингу.
Потім поступив в університет безпеки життєдіяльності у м. Львів на спеціальність кібербезпека.
Але, він все одно відчував, що він не на своєму місці.
Що в офісі ще колись встигне посидіти, а поки молодий має зробити щось для розвитку країни, для майбутнього та залишити слід в історії.
Завжди говорив, що найгідніша смерть – це загинути в бою, а не якось по-іншому.
І десь в 2019 почав активно цікавитись військовою справою.
Юра мріяв вступити до лав полку Азов. Для нього то була найперша мета і ціль.
І вже в 2020 році, поїхав в Київ на базу Атек, вступати у свій омріяний полк.
Щоб пройти, там були нереальні випробування.
Там нормативи, які просто людина не витримає.
Важко не лише фізично, а і морально.
Їх готували до найгірших подій, які і стались в Маріуполі.
Юра багато працював і таки отримав свій шеврон АЗОВУ.
Він реально був щасливий.
У цьому полку в першу чергу виховують братерство і ідею.
Тому, він там був як вдома.
Вивчав медицину, розрахунки, вивчав види зброї.
23 лютого він відправив на нову пошту посилку з особистими речами з м. Урзуф, де була їхня база біля Маріуполя, казав, що це просто не потрібні йому речі.
Не казав, що буде.
І от 24 лютого…
Ранок…
Маріуполь розбомблений.
Зв’язку з Юрком не було.
Ближче вечора він подзвонив, сказав, що все нормально, тримають оборону
Вони були готові до тої битви і були готові до наслідків.
Він виконував обов’язки мінометника в 2 роті 2 батальйону.
Це є залізна рота вогневої підтримки. Їхнє гасло: «другі за номером, перші за звитягою».
Він з нами лише 2 рази за весь час вийшов на зв‘язок 2.03 і 17.03 і все…
Потім ми лише в командування взнавали, чи живий він.
Зв’язку там не було ніколи.
Юрко прийняв свій бій просто безстрашно.
Хлопці мені про нього стільки історій написали, що я була в шоці, що проста людина здатна на таке.
Він і ще кілька побратимів тримали оборону на невеликій горі, яка була надзвичайно важлива, бо з нею було охоплено оглядом велику площу Маріуполя. Але вона була і дуже небезпечна, бо ти як на долоні у противника.
І 9 квітня на його позицію почали наступати ворожі танки, які пробили окоп, де був Юра і там на місці він і загинув від осколкових поранень.
Поховали його неподалік його позиції у м. Маріуполь.
Після його загибелі ми багато отримали повідомлень від побратимів, які в повному пеклі знайшли час аби написати спільні історії з Юрком, і розказати, як вони пишались боротись пліч-о-пліч з ним.
Для нас він відкрився з іншої сторони як дорослий і мужній чоловік, як гідний воїн, який стояв без жодного страху у вже заблокованому Маріуполі, як він залишився до останнього на своїй пощиції, навіть, коли в нього залишилась лише стрілецька зброя, бо міномет і гранатомет вже був розгромлений.
В цьому пеклі, він все одно повторював, не переживай, все добре, прорвемось.
Він з гідністю та честю виконав свою місію та поклав своє життя.
Свій біг він закінчив та вірність і честь зберіг.
Його присутність відчувається кожного дня, його підтримка та опора.
Тепер він наш Ангел та Герой.
Його ім’я навіки закарбоване в історії наших визвольних змагань за незалежність України.
Його ім’я не буде забутим, воно лише запалює полум’я наших сердець та мотивує на подальшу боротьбу.
Спогади однокласниці Роми Строцької:
“Юра був душею компанії. Світлом нашого класу, нашим другом. У найбільш похмурі дні пошепки розповідав десятки, сотні вигаданих історій: про військових, інопланетян, шпигунів. Умів, як ніхто добре, пародіювати чужі голоси, всотувати чужі інтонації та зауважувати “коронні фрази” вчителів, щоб потім розіграти цілий спектакль за партою позаду. (Наприклад, про загадкову вчительку Х., яка постійно погрожує поставити одиницю в журнал, та все ніяк не “натисне червону кнопочку”).
Коли ми стали трішки більш дорослими, увімкнули в навушниках “правильну” (читайте: рок) музику та обвішали руки і шиї відповідною символікою, Юра пішов далі. Він самостійно навчився грати на гітарі практично всі пісні своїх улюблених гуртів, незалежно від складності, а через інтерв’ю музикантів опанував англійську як рідномовці. Був тією людиною, яка своїми прихованими талантами і працелюбністю втирала носа усім відмінникам і старшокласникам. Бо ніколи не гнався за оцінками і похвалою, а тільки за тим, що цікавило його самого.
Музика, кіно, Стівен Кінг, всесвітня історія... Не певна, що знаю бодай половину з того, про що так занурено думав Юра, позираючи на уроках алгебри на дерева за вікном (“Юро, ну ти вже там кожен листочок роздивився! Будь на уроці”, як казала покійна Анастасія Василівна), чи незмінно слухаючи музику дорогою додому.
У моменти особливого піднесення, часто на уроках фізкультури у спортзалі, Юра поводився так, наче був героєм популярного фільму чи ситкому, а всі довкола – його прихильниками і глядачами. У кожний свій рух, кожен кидок і ривок, мій однокласник вкладав максимум емоцій та артистизму. Вигинався, як змій; цілував біцепс після кожного “коронного”, як Котигорошко, і кланявся невидимій публіці. Кланявся й усміхався всім, хто в цей момент із дерев'яної лавки з-поміж усіх помічав саме його.
Я не знаю, як можна пережити смерть того, хто завжди був до тебе добрий? Цілий шмат душі болить. Болять очі й серце. Не пригадую, щоб я колись комусь розповідала про когось так багато і так захоплено, як про нашого Юру.
Любий котику, хай на небесній сцені, де ти гратимеш для Бога і богів рок-сцени, тебе оточують сотні крихітних кошенят; аплодують Мерк'юрі й Кобейн, а на душі ніколи не буде сумно. Ми всі перед тобою у великому боргу. Любимо сильно.
